Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Сьогодні своє 92-річчя святкує видатна українська поетеса Ліна Костенко.
💙💛Вітаємо зі святом! Сподіваємось, що наступний вірш буде вже про перемогу.
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів від Києва в сім’ї вчителів. Батько був дуже цікавою особистістю: працюючи учителем у школі, викладав мало не всі предмети, знав 12 мов. Він розповідав маленькій Ліні про минувшину рідного краю.
Коли їй виповнилося шість років, сім’я переїхала до Києва. У другій половині тридцятих, жорстоку добу сталінських репресій, батько Ліни став «ворогом народу» і був засуджений до 10 років таборів.
Дівчинці було одинадцять років, коли почалася війна. Довелося скуштувати гіркої біженської долі, просити прихистку в чужих домівках, пізнавати українських людей у найтяжчих життєвих ситуаціях.
Після війни у Києві Ліна закінчила середню школу, вчилася деякий час у Київському педагогічному інституті. Почавши у чотирнадцять років писати вірші, відвідуючи літературну студію, вона ступила на шлях серйозної літератури.
1952 року Ліна Костенко стала студенткою Літературного інституту ім. Горького у Москві. Тут були всі умови для становлення молодого таланту: це був один з найпрестижніших і найвільнодумніших навчальних закладів. Ліна закінчила інститут з відзнакою. Серед своїх однокурсників вона була неперевершеним авторитетом. Її дипломною роботою стала чесна і глибоко громадянська поетична збірка «Проміння землі», яка наступного року була видана окремою книжкою у видавництві «Молодь», а 1958-го вийшла нова збірка «Вітрила».
Третя збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх поетеси, а й засвідчила справжню творчу зрілість, поставила її ім’я поміж визначних майстрів української поезії.
Перші збірки поетеси стали своєрідним заспівом до творчості покоління неоромантиків і неореалістів 60-х років. За словами Ліни Костенко, «… в 60-х роках ми були такі молоді, так вірили у правду, вперше сказану нам тоді, з такою чистою душею пішли в боротьбу за неможливість повторення сталінських жахіть!..» У шістдесяті Ліна Костенко зайняла чітку позицію опору тоталітарному режимові і потрапила в зону замовчування на довгих шістнадцять років. Мужність поетеси вражає – у добу жорсткого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності.
І тільки в 1977 вийшла у світ книга віршів «Над берегами вічної ріки», сповнена уважності і любові до людини, осмислення життєвого досвіду. Далі – 1979 року – з’явився історичний роман «Маруся Чурай», книга поезій «Неповторність» (1980).
1987 року вийшли дві книги Л. Костенко – «Сад нетанучих скульптур» та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар». Цього ж року за роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України ім. Т.Г. Шевченка.
Після періоду напруженої роботи поетеса зробила щедрий подарунок читачам – «Вибране» (1989), куди увійшла збірка «Інкрустації», сімдесят тисяч примірників якого було розкуплено миттєво.
1999 року Ліна Костенко видала історичний роман у віршах «Берестечко».
Навесні 2000-го року поетеса стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги «за справжнє лицарство у житті, подвижницьку діяльність в ім’я України, створення високохудожніх творів». Нагороджена Орденом князя Ярослава Мудрого.
2010 року виходить збірка «Гіацинтове сонце» та перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», який став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.
2011-го Ліна Костенко вирушила у всеукраїнський тур-презентацію свого роману, вийшли поетичні збірки «Річка Геракліта» та «Мадонна перехресть».
2012-го поетеса отримала літературну відзнаку «Золоті письменники України» для письменників-романістів, чиї романи вийшли сукупним накладом понад 100 000 примірників.
Професор Микола Ільницький окреслив життя і творчість поетеси містким визначенням – «вірність поезії як долі». Доля прозирає крізь вірші, поезія є долею, тут важко щось одне виокремити. Вкрай малослівна щодо себе самої, Ліна Костенко залишає нам право побачити у віршах відблиск свого життя, тяжкої письменницької праці, високих почуттів.
За матеріалами: Савка М. «Я вибрала долю собі сама» : життєвими шляхами Ліни Костенко
Ліна Костенко – вірш «Крила»:
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Широко відомим вірш “Крила” став після того, як його продекламував ще один геніальний українець Богдан Ступка. Запис вірша Ліни Костенко був прологом церемонії “Гордість країни” у 2011-му.